Наш шлях пролягав від Польщі до Півночі Німеччини. Швидкісні автобани, лісосмуги та поля з вітряками, котрі виробляють «зелену» енергетику… Саме такий краєвид з вікон авто спостерігали цього дня. Кілька разів ми робили зупинки на АЗС, щоб трохи перепочити, перекусити чи випити кави, відвідати чистий та доступний туалет, де є, навіть, туалетний папір.
Коли сонце повністю зайшло за обрій, перед нами постала вечірня Німеччина. Вуличне освітлення ніби і є, але потужність ламп мала і з-за цього можна розгледіти лише напрямки. Як стало відомо вже пізніше, у невеличких провулках, місто Кіль не виняток, стовпи освітлення встановлені лише по одній стороні дороги. На деяких ділянках у кілька кілометрів вуличне освітлення зовсім відсутнє. Їхати треба було практично за приладами.
Десь о 20:00 ми зупинились біля якогось закладу, де мешкали люди похилого віку та люди з інвалідністю. Територія огороджена залізним парканом, вздовж нього виритий якійсь рів. На всю територію світяться лише пару стовпів і біля входу світить одна-єдина лампа з датчиком руху. В невеличких кімнатах на 2-3 особи мешкали ці люди. Заклад має загальний туалет і душ. Перша думка: «Дякуємо, що привезли не у полон до кацапів»!
Ще пару годин у дорозі і, нарешті, ми у місті Кіль. Втомлені, напівситі чи напівголодні, вже зараз і не скажу, ми попадали спати. Наступний ранок почався з освоєння нового помешкання. Тут було все, що могло б знадобитися на перших порах: кілька ліжок з постіллю, повністю обладнана кухня-студія, шикарний стіл зі стільцями, їжа, засоби гігієни. За день-два власник помешкання нам привіз крісла, телевізор та щось ще, вже не пам’ятаю. Волонтери, які нас сюди привезли, оперативно надали засоби пересування та стілець для душу. На перших порах навіть купували їжу. Така зустріч викликає лише повагу і вдячність. Починаємо життя спочатку!
Поки мої жінки освоювалися вдома, я поїхав вивчати місцевість і фотографувати. Куди не поглянеш – всюди кількаповерхові житлові будинки – як з картинки. Всі вікна пластикові, в межах одного будинку мають єдиний стиль. Дахи вкриті металочерепицею.
Архітектура міста дивує своєю різноманіттю. Серед сучасних забудов можна зустріти будинки різних часів та епох. Зараз здивую всіх: бачив будинок на якому вказаний рік забудови – 1795 (!) Зверніть увагу на стан споруди!
Кожна вулиця і подвір’я багаті на зелені засадження та квіти. На окраїнах, але в межах міста починаються села. Їх назви містять закінчення «здорф», що в перекладі з німецької означає «село». Порівнювати з українськими селами неможливо: ошатні будинки на 2-3 поверхи, дахи з металочерепиці, територія огороджена низеньким дерев’яним парканчиком до 1 м висотою. Подвір’я викладене якісною тротуарною плиткою. Обов’язковим елементом двору є зелені насадження вздовж загородження. Зазвичай це вічнозелений самшит. Дехто додатково вирощує туї. І, звісно, квіти. Орієнтовно з квітня-травня, живучи в подібних селах, можна задихнутися від квіткових ароматів, який виходить з кожного двору. Місцеві зелені газони, на загальній території, регулярно підстригаються силами спеціальних служб.
Німці люблять прикрашати власні подвір’я садовими статуетками будь якого розміру та форми. З освітленням тут ніхто не грається – економлять. Навіть будинки та квартири використовують мінімум освітлення. Часто воно є зонове, звичайна маленька настільна лампа або бра.
На багатьох вікнах з зовнішньої сторони змонтовані ролети з електроприводом. Як не дивно, мешканці цих квартир чи будинків активно користуються ролетами, відгороджуючись від зовнішнього світу навіть вдень.
Тут є гарна традиція: на вулиці німці, проходячи повз, вітаються один з одним. Не важливо, знайомі вони чи ні. З власного досвіду скажу, це так мило. Дитина 3 років і та кричить «Moin» (загальновизнане вітання серед німців).
Перше наше місце проживання було в районі, де мешкали самі німці. Переселенців практично не було. І уявіть картину, йдеш по приватному сектору і, якщо власники знаходяться у себе на подвір’ї і бачать тебе, то теж кричать «Moin».
В місті є громадський транспорт. Це автобуси з низькою підлогою (інших не бачив) оснащені пандусами та місцями для різного типу візків, звичайно і для інвалідних. Тут це свята справа, бо людей на візках багато, а людей з ролаторами ще більше. Доречи, тут майже ніхто не користується звичними для нас палицями для ходьби. Кому потрібна додаткова опора використовує ролатори, які можна взяти напрокат майже безкоштовно, за рахунок мед страховки, яка тут вагоміша за паспорт, про це згодом. Якщо ти людина на візку і потребуєш допомоги щоб потрапити у автобус або вийти з нього, то це зовсім не проблема. Сам водій або звичайні пасажири елементарно справляються з цією задачею, майже кожний зрозуміє твої потреби навіть без слів. Автобуси оснащені спеціальними кнопками, завдяки яким кожен пасажир в салоні має змогу запинити автобус на найближчій запинці і вийти з нього. Пропоную віртуальну поїздку одним з міських маршрутів м. Кіль.
В місті є дуже багато різноманітної забудови як сучасної, так і тієї, яка має історичну цінність. Фасади таких будинків прикрашені старовинними візерунками та образами. Між іншим, я ніде тут не зустрів будинків з металевими дверима на під’їздах, як у нас. Можливо десь і є, але досі я не бачив. Натомість в таких будинках встановлені дерев’яні двері зі скляними вставками. Нікому в голову не приходе, що їх можна розбити!
Практично всі під’їзди замикаються на ключ. Спостерігаю, що нові житлові будинки оснащені домофонами євро зразка, а в більш раритетних будинках вбудовані звичайні замки з ключом, який має кожний мешканець цього комплексу. Не звичним чином в Німеччині присвоюють номери будинків. Фактично відбувається нумерація не споруд, а під’їздів. Наприклад, якщо це перший будинок на певній вулиці і він має три під’їзди, то на фасаді будинку висить табличка з номером «1-3». Поштові скринки у багатоквартирних будинках теж не такі як у нас. Спеціальний блок вмонтований у дверному пройомі вхідної групи.
Маю зазначити про те, що німці ретельно слідкують за станом доріг, архітектури та інших об’єктів. Не встигає прийти перше тепло, по всьому місту бачу ремонтні бригади. Одні лагодять комунікації, інші – дорожнє покриття, треті ремонтують фасади будинків. І так щодня до настання чергового сезону холодів. Що цікаво, по закінченню ремонтних робіт, наприклад, де було розриття і пошкодження дорожнього покриття, все відновлюється до первісного стану.
А тепер скажіть мені у коментарях, який незмінний атрибут мають всі ці бригади? Біотуалет! Жодна бригада на жодному об’єкті не допускається до виконання необхідних робіт поки не буде облаштований майданчик згідно всіх вимог, зокрема санітарних. Уявляєте рівень поваги до людини та її праці? Цікаво, хоча б наші захисники мають біотуалети? Сильно сумніваюсь…
А закінчу сьогоднішню розповідь на гарній ноті. Пропоную пішу прогулку містом Кіль.
Далі буде…
Максим Лапін
27.03.2025
